ПРАВО ЯК СПОСІБ ОСВОЄННЯ МИНУЛОГО: ПРАВДА, СПРАВЕДЛИВІСТЬ, ПРИМИРЕННЯ

Анотація

Постановка проблеми. Існуючи у часі, людина освоює минуле постійно. Коли ж останнє пов’язане з несправедливістю, найпершим механізмом його опрацювання стає право. Разом з тим приклад перехідних суспіств, які стикаються з необхідністю подолання наслідків масштабних порушень прав людини, демонструє, що можливості традиційних правових механізмів у цьому сенсі є досить обмеженими. Правосуддя перехідного періоду з його інституційними новаціями прагне подолати ці обмеження, пов’язуючи перехід до демократії та миру водночас з констатацією правди, встановленням справедливості та примиренням.

Аналіз останніх досліджень та публікацій свідчить про те, що теорія та практика транзитивного правосуддя останнім часом стала предметом всебічного міждисциплінарного осмислення. Водночас з філософсько-правової перспективи феномен правосуддя перехідного періоду розглядається переважно як виняток, що вимагає ситуативного розширення уявлення про право і справедливість. Натомість метою цієї статті є погляд на транзитивне правосуддя радше як на «граничну ситуацію», що дозволяє прояснити справжню природу права як антитези насильству та його фундаментальний зв’язок з миром.

Виклад основного матеріалу. Перехід до демократії та стану миру супроводжується ключовими дилемами транзитивного правосуддя: «правда vs. справедливість», «справедливість vs. примирення», «правда vs. примирення». Притаманні правовій реальності як такій, у період транзиту ці дилеми загострюються, оскількі механізми їх пом’якшення, присутні у стабільній демократії, тут самі перебувають на стадії формування. Тому правосуддя перехідного періоду пов’язує перехід до демократії та миру водночас із констатацією правди, встановленням справедливості та примиренням.

Правда, справедливість і примирення навіть інтуїтивно сприймаються як форми єдиного способу обходження зі світом, що може бути позначений терміном «визнання», який набуває різних смислових відтінків залежно від того, чи застосовують його до предметів, до себе чи до взаємного відношення між людьми. Вимога виявлення і проголошення правди про події минулого виявляється вимогою визнання-ідентифікації, встановлення справедливості пов’язане із встановленням суб’єкта висловлювання, дії, оповіді та відповідальності (самовизнанням), а примирення – із взаємним визнанням.

Офіційне і публічне проголошення правди має бути найпершою вимогою перехідного суспільства, позаяк тільки її виконання й уможливлює реалізацію практично всіх подальших стратегій обходження з минулим. При цьому правда тут охоплює не лише знання про окремі факти, але й усвідомлення причин, наслідків та природи того, що відбулося. У контексті транзитивного правосуддя правда сфокусована на викритті жорстокості попереднього режиму і конфліктів, що відбулись. Однак це не лише проблема отримання знання про відповідні факти порушень, але, більшою мірою, це питання знаходження прийнятних шляхів їх підтвердження. Чи не найбільше значення правда як підтвердження має для психологічного відновлення жертв, які прагнуть офіційного визнання їхніх страждань. Разом з тим вона також здатна протистояти ревізіоністським претензіям і боротися з безкарністю.

З ідеєю правди як підтвердження співвідноситься ідея справедливості як визнання інших людей такими самими носіями правди та гідності. Разом правда як підтвердження і справедливість як визнання утворюють фундамент ідеї відновлювальної справедливості, з якою традиційно пов’язують правосуддя перехідного періоду і яка у певному сенсі протистоїть ретрибутивному поняттю справедливості, що вимагає передусім кримінального переслідування і покарання. Відновлювальне правосуддя натомість покликане відновити гідність як жертв, так і злочинців, відновивши, таким чином, суспільний мир.

Якщо правди і справедливості ми можемо, а інколи й зобов’язані, вимагати, то про примирення можна говорити лише в модусі бажаності. Утім, саме воно виявляється тим «горизонтом очікувань», з яким співвідноситься «простір досвіду» несправедливості. Та й чи можливі правда і справедливість без примирення, бодай у такій скромній його версії, яку викладено у підсумковій доповіді Південноафриканської Комісії правди і примирення: «примирення передбачає, що усі жителі Південної Африки беруть на себе моральну і політичну відповідальність за виховання культури прав людини і демократії, в рамках якої політичні та соціально-економічні конфлікти вирішуються у мирний спосіб»? Зрештою, хіба не йдеться тут про примирення передусім із власним минулим, або його освоєння?

Висновки. Освоєння минулого через застосування механізмів правосуддя перехідного періоду виявляється не винятком із загального правила, а «граничною ситуацією», яка дозволяє пролити світло на справжню природу права як антитези насильству і його фундаментальний зв’язок з миром.